Форми наукових досліджень

Форми наукових досліджень і участь учителів правознавства в їх проведенні Утвердження добрих традицій і пошуки нових, досконалих форм складання правознавства в школі — це і є дослідницька діяльність, у якій виявляється творчість учителя правознавства, а давно відо мо, що саме у творчості - його зростання. Учитель правознавства в школі — це активний борець із консерватизмом та формалізмом і водночас непримиренний супротивник безпідставних новацій. Бу си таким має кожен сучасний учитель правознавства, і до цього слід готуватися випускникові педагогічного інституту. Є кілька форм наукових досліджень, в яких участь учителів правознавства не тільки можлива, а й необхідна, оскільки є корисною для них. Першою такою формою є цілеспрямоване спостереження за процесом освоєння учнями програмового матеріалу з правознавства; другою — вивчення позитивного досвіду колег учителів-правознавців; третьою - участь у проведенні експерименту. Спостереження за тим, як учні на уроках правознавства оволодівають програмним матеріалом, - найпростіша форма досліджень, доступна і конче потрібна кожному вчителю правознавства, оскіль ки йому небайдуже, як учні засвоюють вимоги навчальної програми .І правознавства, чи встигають вони набувати необхідних умінь і навичок, інакше кажучи, наскільки успішно йде навчальний процес під його керівництвом. Дані таких спостережень дозволять учите лю правознавства своєчасно усувати недоліки. Мета спостереження може бути різною. В одних випадках до цільно поставити питання про ступінь засвоєння правових понять чи рівень правових знань, в інших - виникає потреба виявити вмін ня виділяти учнями головне в прочитаному матеріалі. У ході спос тереження на уроках учитель правознавства здійснює фіксацію від повідей учнів на його запитання, аналізує учнівські роботи — шкільні, домашні, контрольні, самостійні, тестові та ін. Результати спос тережень ретельно аналізуються, узагальнюються. На їх основі роб ляться висновки, які вкажуть на шляхи вдосконалення викладання правознавства у подальшій роботі вчителя. Важливо, щоб цю форму наукових досліджень учителі право знавства використовували протягом перших 5 років роботи в шко лі. Це дасть змогу уникнути помилок на першому етапі роботи вчи теля в школі. Значно вищою формою наукових досліджень є вивчення передо вого досвіду викладання правознавства колег-учителів. Метою та кого дослідження є вивчення, оцінка, узагальнення і поширення того нового, ефективного, що спостерігається в практиці викла дання правознавства. Причому можна вивчати як досвід одного вчителя, так і практику навчання діяльності вчителів школи, мі ста, області, вчителів-новаторів нашої країни. Об'єктом дослідження можуть бути або вся система викладання правознавства, або окремі її компоненти. Як правило, вивчення пе редового досвіду складається з трьох основних етапів (залежно від їх важливості): 1) спостереження над роботою вчителя право знавства або групою вчителів; 2) узагальнення набутих спосте режень; 3) поширення осмисленого досвіду у класах, в яких викла дає педагог, тобто впровадження його в практику діяльності вчителя або вчителів школи, міста, району, області. Зазначимо, що спостереження здійснюється безпосередньо на уроках. При цьому відомості для вивчення досвіду вчителя можна взяти з аналізу пись мових робіт учнів. Крім того, в осмисленні передового досвіду знач ну допомогу може надати сам учитель-новатор, розповівши про те, як він організовує процес навчання. На нашу думку, здобуті матеріали варто обговорити на засіданні методичних об'єднань чи методичних секцій і лише після цього ре комендувати для використання колегам-учителям школи. Наступною важливою формою підвищення кваліфікації учителя правознавства, як уже зазначалося вище, може стати його участь у проведенні науковцями чи ним самим експерименту. На початку експерименту складається програма, висувається гіпотеза (наукове припущення) ефективного навчання школярів, потім добирається необхідний дидактичний матеріал і програма його впровадження в навчальний процес. Для проведення експерименту обирається клас або два класи, де й здійснюється спостереження за новою методи кою чи методами викладання правознавства. Безпосередня участь учителя в експерименті збагачує його теоре тично і практично, зосереджує увагу на особливостях учительської майстерності, робить його уважним до раціональних й ефективних методів та прийомів навчання, крім того4, вчить бути самокритич ним до себе та своїх новітніх ідей. Курс «Методика викладання правознавства в школі», який ви кладається у вищих педагогічних навчальних закладах, передбачає залучення майбутніх учителів правознавства до участі в науковій роботі, її слід проводити у процесі оволодіння цим навчальним пред метом. Результати необхідно оголошувати на практичних заняттях чи наукових конференціях. Робота такого характеру може з успіхом здійснюватися також і в наукових гуртках навчального закладу.

Мета, завдання, особливості курсу "Правознавство"

Мета, завдання, особливості курсу Мета навчальної дисципліни «Методика викладання правознав ства в школі» полягає не тільки в сприянні поглибленню знань май бутнього вчителя з теорії цієї науки, а й в ознайомленні з найефек тивнішими новими формами організації навчального процесу з правознавства, найдоцільнішими методами та прийомами навчан ня школярів правознавству на сучасному етапі розвитку школи. Особливість цього курсу полягає в тому, що його предметом є методика викладання правознавства. Перед тими, хто вивчає «Методику викладання правознавства в школі», постає низка завдань, які слід реалізувати в процесі нав чання, а саме: 1) усвідомити вимоги шкільних програм з курсу правознавства; 2) зрозуміти структуру шкільних підручників з право знавства; 3) засвоїти теоретичні основи методики в обсязі запропонованого курсу; 4) ознайомитися з практикою роботи вчи телів правознавства, звернути увагу на передовий досвід учителів країни; 5) навчитися добирати конкретні методи та прийоми нав чання, дидактичний матеріал до кожного розділу шкільного курсу; 6) уміти формувати навчально-методичну базу з предмета, правову біб ліотеку та навчальний клас, а також використовувати нормативно-правові акти та кодекси на уроках правознавства; 7) добирати наочність та технічні засоби навчання при підготовці до уроків правознавства; 8] засвоїти теоретичні основи сучасного уроку правознавства та методику проведення нетрадиційних уроків правознавства тощо. Реалізацію завдань цього курсу регламентує програма, яка міс тить такі розділи: «Сучасна система шкільної правничої освіти в Україні», «Форми організації навчання учнів правознавству», «Ме тоди навчання», «Етапи навчання учнів у школі правознавству», «Використання нормативно-правових актів та кодексів на уроках правознавства», «Формування у школярів знань, навичок та умінь на уроках правознавства», «Наочність на уроках правознавства», «Технічні засоби навчання на уроках правознавства», «Урок право знавства в сучасній школі та методика його проведення», «Між-предметні зв'язки на уроках правознавства», «Правове виховання учнів у процесі навчання», «Навчально-методична база вчителя правознавства», «Шкільна правова бібліотека», «Перевірка і оцінювання знань та умінь учнів на уроках правознавства» тощо.

Методика викладання правознавства в школі як педагогічна навчальна дисципліна та практика роботи вчителя. Предмет «Методики викладання правознавства в школі» як педагогічної науки

Щоб успішно навчати дітей правознавству в школі, майбутньо му вчителю треба вміти: по-перше, визначати зміст навчання; по-друге, мати матеріали для роботи з учнями; по-третє, розробити методи та прийоми викладання предмета. Зміст навчання дітей правознавству визначають програми право вих курсів. У них подано перелік того, чому слід навчати учнів, і якого результату треба досягти. Учитель правознавства на цей ас пект мусить звернути особливу увагу. Він повинен навчати тому, що вимагає програма предмета. Прослухавши весь курс, учні повин ні вміти орієнтуватися в системі законодавства, користуватися дже релами права під керівництвом учителя, аналізувати зміст право вих документів; володіти елементарною правовою термінологією; зв'язано й логічно викладати матеріал із правових проблем; вико ристовувати правову літературу, складати тези, конспекти, готу вати короткі доповіді та виступати з ними, рецензувати, доповнювати інших учнів; брати участь в обговоренні, дискусії, аргументовано висловлювати свою думку, робити висновки; застосовувати правові знання для пояснення фактів навколишнього життя, керуватися у своїй поведінці вимогами моральних та правових норм. Наповнення змісту навчання конкретними навчальними мате ріалами представлено в підручниках з правознавства, правових дже релах, хрестоматії, посібниках. Рекомендації і вказівки щодо того, як працювати на уроках пра вознавства з різноманітними правовими джерелами, навчально-методичною літературою, які методи та прийоми раціонально вико ристовувати в навчальному процесі для досягнення освітньої і виховної мети, викладаються у цьому навчальному посібнику та ін ших посібниках для вчителів. Саме усе це, а саме зміст навчання, втілення його у підручниках і форми організації навчального процесу з курсу правознавства до сліджує навчальна дисципліна «Методика викладання правознав ства в школі». Слід зазначити, що навчальну дисципліну «Методика викла дання правознавства в школі» насамперед треба розглядати як педа гогічну дисципліну, оскільки предметом її дослідження є процес оволодіння правовими знаннями в умовах навчання дітей у школі. Це означає, що в центрі її уваги лежить навчання (процес оволодін ня), яке разом із вихованням становить зміст педагогіки. Але ос кільки йдеться про процес оволодіння правовими знаннями, то нав чальна дисципліна «Методика викладання правознавства в школі», будучи педагогічною наукою, розробляє теорію викладання саме пра вознавства (тобто процес навчання правознавству). Теорія викладання правознавства формується на основі дослід ження закономірностей навчального процесу, його місця у навчанні дітей, застосування організаційних форм (методів, прийомів) у вик ладанні. Узагальнені дані про способи навчання дітей правознав ству становлять теоретичну базу методики. Ґрунтуючись на тео ретичних засадах, навчальна дисципліна «Методика викладання правознавства в школі» висуває вимоги до того, чим повинен керу ватися вчитель правознавства, що йому брати з методичного ар сеналу для практичного здійснення пізнавальної діяльності учнів і досягнення виховної мети навчання. Саме тому ми можемо констатувати, що навчальна дисципліна «Методика викладання правознавства в школі» складається із двох частин. Перша частина - теоретична - встановлює місце і завдання викладання правознавства в школі, формулює наукові основи ме тодики, розглядає еволюцію виникнення і розвитку правових ме тодів навчання, визначає структуру і форми організації навчального процесу зі шкільного курсу правознавства за відповідною програмою, опрацьовує наукові вимоги до підручників і навчальних посіб ників зі шкільного курсу правознавства. Друга частина навчальної дисципліни «Методика викладання правознавства в школі» - практична, і саме вона пропонує конкрет ні методи, прийоми навчання правознавству і розкриває «механіку» впровадження їх у життя школи, тобто становить «технологію» вчи тельської праці. Зазначимо, що обидві ці частини складають єдине ціле, вони невід'ємні одна від одної. Теоретичні засади методики і конкретні способи викладання формуються у шкільній практиці. На ній же вони перевіряються й апробуються, тобто схвалюються. Методика спирається на виві рений досвід, бере на озброєння позитивне, враховує і негативне, адже воно теж повчальне. Зрозуміло, методика залучає до свого арсе налу лише найдоцільніші методи і прийоми навчання, за потреби вносячи корективи в свою теорію. Отже, таким чином, «Методика викладання правознавства в школі» - це педагогічна наука, що визначає теоретичні засади нав чання правознавству учнів загальноосвітньої школи І-ІП ступенів і рекомендує вчителям найефективніші методи і прийоми вдоскона лення навчання правознавству школярів, формує в учнів наукове уявлення про право. У формуванні наукової бази предмета «Методика викладання правознавства в школі» беруть участь не тільки науковці. Активними дослідниками незвіданих стежин, дієвими помічниками вчених у пе ревірці нових ідей виступають учителі, їхня навчальна робота. Щоб успішно навчати дітей правознавству в школі, майбутньо му вчителю треба вміти: по-перше, визначати зміст навчання; по-друге, мати матеріали для роботи з учнями; по-третє, розробити методи та прийоми викладання предмета. Зміст навчання дітей правознавству визначають програми право вих курсів. У них подано перелік того, чому слід навчати учнів, і якого результату треба досягти. Учитель правознавства на цей ас пект мусить звернути особливу увагу. Він повинен навчати тому, що вимагає програма предмета. Прослухавши весь курс, учні повин ні вміти орієнтуватися в системі законодавства, користуватися дже релами права під керівництвом учителя, аналізувати зміст право вих документів; володіти елементарною правовою термінологією; зв'язано й логічно викладати матеріал із правових проблем; вико ристовувати правову літературу, складати тези, конспекти, готу вати короткі доповіді та виступати з ними, рецензувати, доповнювати інших учнів; брати участь в обговоренні, дискусії, аргументовано висловлювати свою думку, робити висновки; застосовувати правові знання для пояснення фактів навколишнього життя, керуватися у своїй поведінці вимогами моральних та правових норм. Наповнення змісту навчання конкретними навчальними мате ріалами представлено в підручниках з правознавства, правових дже релах, хрестоматії, посібниках. Рекомендації і вказівки щодо того, як працювати на уроках пра вознавства з різноманітними правовими джерелами, навчально-методичною літературою, які методи та прийоми раціонально вико ристовувати в навчальному процесі для досягнення освітньої і виховної мети, викладаються у цьому навчальному посібнику та ін ших посібниках для вчителів. Саме усе це, а саме зміст навчання, втілення його у підручниках і форми організації навчального процесу з курсу правознавства до сліджує навчальна дисципліна «Методика викладання правознав ства в школі». Слід зазначити, що навчальну дисципліну «Методика викла дання правознавства в школі» насамперед треба розглядати як педа гогічну дисципліну, оскільки предметом її дослідження є процес оволодіння правовими знаннями в умовах навчання дітей у школі. Це означає, що в центрі її уваги лежить навчання (процес оволодін ня), яке разом із вихованням становить зміст педагогіки. Але ос кільки йдеться про процес оволодіння правовими знаннями, то нав чальна дисципліна «Методика викладання правознавства в школі», будучи педагогічною наукою, розробляє теорію викладання саме пра вознавства (тобто процес навчання правознавству). Теорія викладання правознавства формується на основі дослід ження закономірностей навчального процесу, його місця у навчанні дітей, застосування організаційних форм (методів, прийомів) у вик ладанні. Узагальнені дані про способи навчання дітей правознав ству становлять теоретичну базу методики. Ґрунтуючись на тео ретичних засадах, навчальна дисципліна «Методика викладання правознавства в школі» висуває вимоги до того, чим повинен керу ватися вчитель правознавства, що йому брати з методичного ар сеналу для практичного здійснення пізнавальної діяльності учнів і досягнення виховної мети навчання. Саме тому ми можемо констатувати, що навчальна дисципліна «Методика викладання правознавства в школі» складається із двох частин. Перша частина - теоретична - встановлює місце і завдання викладання правознавства в школі, формулює наукові основи ме тодики, розглядає еволюцію виникнення і розвитку правових ме тодів навчання, визначає структуру і форми організації навчального процесу зі шкільного курсу правознавства за відповідною програмою, опрацьовує наукові вимоги до підручників і навчальних посіб ників зі шкільного курсу правознавства. Друга частина навчальної дисципліни «Методика викладання правознавства в школі» - практична, і саме вона пропонує конкрет ні методи, прийоми навчання правознавству і розкриває «механіку» впровадження їх у життя школи, тобто становить «технологію» вчи тельської праці. Зазначимо, що обидві ці частини складають єдине ціле, вони невід'ємні одна від одної. Теоретичні засади методики і конкретні способи викладання формуються у шкільній практиці. На ній же вони перевіряються й апробуються, тобто схвалюються. Методика спирається на виві рений досвід, бере на озброєння позитивне, враховує і негативне, адже воно теж повчальне. Зрозуміло, методика залучає до свого арсе налу лише найдоцільніші методи і прийоми навчання, за потреби вносячи корективи в свою теорію. Отже, таким чином, «Методика викладання правознавства в школі» - це педагогічна наука, що визначає теоретичні засади нав чання правознавству учнів загальноосвітньої школи І-ІП ступенів і рекомендує вчителям найефективніші методи і прийоми вдоскона лення навчання правознавству школярів, формує в учнів наукове уявлення про право. У формуванні наукової бази предмета «Методика викладання правознавства в школі» беруть участь не тільки науковці. Активними дослідниками незвіданих стежин, дієвими помічниками вчених у пе ревірці нових ідей виступають учителі, їхня навчальна робота.

Форми роботи в шкільному музеї

Навчальна робота: Виховна робота:

- Практична робота на місцевості; - гуртки, екскурсії, походи;

- Навчальні екскурсії поза музею; - туристичні поїздки;

- Уроки в музеї; - зустрічі, читацькі конференції

- Екскурсії в музеї; поза музею;

- Самостійне вивчення. - Зустрічі, збори, зібрання;

- Екскурсії, зустрічі в музеї;

Принципи роботи шкільного музею

Існуюча практика музейної справи виявила необхідність дотримання в даному виді діяльності наступних принципів:

• систематична зв'язок з уроками, з усім навчально-виховним процесом. Проведення наукового та навчально-дослідницького пошуку, що включає в себе краєзнавство як базу розвитку і діяльності шкільного музею;

• використання в навчально-виховному процесі різноманітних прийомів і форм навчальної та позанавчальної роботи музейних уроків, шкільних лекцій, семінарів, науково-практичних конференцій, пошукової та проектної діяльності, шефської допомоги ветеранам та ін;

• самостійність, творча ініціатива учнів, виступаюча найважливішим чинником життя музею;

• допомога керівнику музею, Раді музею з боку вчительського колективу, ветеранів педагогічної праці;

• зв'язок із громадськістю, з ветеранами війни і праці, ветеранами локальних воєн, ветеранами педагогічної праці;

• забезпечення єдності пізнавального і емоційного почав у змісті експозиції, проведенні екскурсій, у всій діяльності музею;

• суворий облік, правильне зберігання й експонування зібраних матеріалів.

Розвиток творчих здібностей

Розвиток у школяра самостійності, здатності до самоорганізації, саморозвитку, самовиховання, самоосвіти – це одне з першочергових завдань сучасної школи. Школа повинна підтримати, захистити дитину, озброїти механізмами, технологіями розробки життєвих стратегій, спрямованих на формування гармонійної компетентної, конкурентоспроможної особистості, яка вміє творчо розв’язувати проблеми, вміє повноцінно жити у новому світі, адекватно реагувати на зміни, постійно самовдосконалюється, намагається змінити на краще своє життя та життя своєї країни. А це залежить від тих додаткових якостей, які ми зараз називаємо компетентностями. Важливим результатом якості навчально-виховного процесу має бути оволодіння кожним учнем ключовими компетенціями. Посилення компетентнісної спрямованості, як зазначається у Державному стандарті початкової освіти, створює передумови для індивідуалізації та диференціації навчання, запровадження особистісно орієнтованих педагогічних технологій, формування соціальної, комунікативної, комп’ютерної та інших видів компетенцій учнів, поглиблення їх практичної і творчої діяльності. Компетентнісний підхід до організації навчально-виховного процесу на перше місце ставить не поінформованість учня, а вміння на основі знань вирішувати проблеми, які виникають у різних ситуаціях. Розглянемо основні поняття. Компетентність – це загальна здібність особистості, що ґрунтується на знаннях, досвіді, цінностях, схильностях, набутих завдяки навчанню; це досвідченість у певній галузі, якомусь питанні; повноважність, повноправність у розв’язанні якоїсь справи; поінформованість, обізнаність; авторитетність; коло повноважень (прав, обов’язків) певного органу чи посадової особи, установлених статутом установи, закладу. У суспільстві знань компетентність є передумовою успішної самореалізації особистості, спроможної приймати ефективні рішення, адекватно реагувати на особистісні й соціальні виклики. У 2004 році робоча група Організації економічного співробітництва і розвитку відмітила, що компетентність члена сучасного суспільства має складну структуру, в якій виокремлюються ключові, галузеві і предметні складові. Ключові компетентності мають бути сформовані до закінчення школи і мають складати основу для подальшої освіти як частини навчання упродовж життя. Вони мають бути гнучкими, щоб їх можна було застосовувати у багатьох ситуаціях і контекстах, а також поліфункціональними, тобто такими, які б слугували досягненню багатьох цілей, розв’язанню проблем різних типів та виконанню різних завдань. Відповідно до рекомендацій робочої групи виокремлюються вісім галузей, що складають загальні (базові, ключові) компетентності: 1) комунікація рідною мовою; 2) комунікація іноземною мовою; 3) математична грамотність та базова предметна компетентність у природничих науках і технології; 4) комп’ютерна компетентність; 5) уміння навчатися у навчанні; 6) міжособистісні і громадянська компетентність; 7) підприємницька компетентність; 8) культурна компетентність. Таким чином, формування ключових компетентностей особистості розглядається як місія системи загальної середньої освіти у суспільстві знань та передумова самореалізації особистості у суспільстві, й одночасно як спроможність ефективно вчитися упродовж життя. Усі вісім компетентностей є важливими для успішного навчання у вищих навчальних закладах. Під загальною навчальною компетентністю розуміють здатність особистості адекватно сприймати та обробляти інформацію, логічно мислити, осягати сутність зв’язків між явищами та об’єктами дійсності. Саме це визначає адекватне реагування людини на проблеми і виклики життя і, зрештою, здатність приймати адекватні рішення й адаптуватися до навколишнього середовища. Рівень володіння цією компетентністю визначає успіх особистості у будь-якій інтелектуальній і практичній діяльності. Вона є компетентністю більш високого рівня, ніж спеціальні чи предметні компетентності, які особистість виявляє у конкретній сфері, наприклад, у математиці, музиці тощо. Ця компетентність набувається, використовується і вдосконалюється кожною людиною особисто через активні форми діяльності, і відтворюється в універсальних інтелектуальних операціях (аналіз, синтез, узагальнення, абстрагування тощо). Вона формується у людини поступово, як результат сукупного надбання знань, досвіду, здібностей і ціннісних орієнтацій особистості. Тобто учень починає набувати її ще в школі завдяки навчально-пізнавальній діяльності, формуванню ставлення до різних видів діяльності, і продовжує удосконалювати її в процесі своєї життєдіяльності, набуваючи різноманітний життєвий досвід і виробляючи ціннісні життєві орієнтири. Одну із перших спроб осмислення в європейському контексті завдань освіти як формування в учнів духовної, політичної, економічної, соціальної компетенції здійснив Борис Чижевський. Навчальна діяльність у кінцевому результаті повинна не просто дати людині суму знань, а й сформувати комплекс компетенцій. Компетенцію було визначено як „загальну здатність, що базується на знаннях, досвіді, цінностях, здібностях, набутих завдяки навчанню”. Компетенції являють собою комплексні, складні, інтегративні вміння. Часто можна зустріти людей, що володіють широкими знаннями, але не вміють мобілізувати їх відповідним чином у потрібний момент. Тому бути компетентним не означає бути вченим або освіченим. Компетенція не може бути ізольована від конкретних умов її реалізації. У процесі вивчення окремих предметів певної галузі формуються предметні компетенції. Предметна компетенція – це здатність учня застосовувати сукупність знань, умінь і навичок із певної галузі знань відповідно до життєвої ситуації. На відміну від традиційного оволодіння знаннями, компетенція – здатність діяти на основі отриманих знань і умінь. Предметні компетенції складають основу для формування ключових компетентностей. Ключова компетентність – здатність учня здійснювати складні поліфункціональні, предметні, культуродоцільні види діяльності. Кожна з таких компетентностей передбачає засвоєння учнем не окремих не пов’язаних один з одним елементів знань і вмінь, а оволодіння комплексною процедурою , у якій для кожного виділеного напряму існує відповідна сукупність освітніх компонентів. Компетентнісний підхід до навчання - це спрямованість навчально-виховного процесу на формування і розвиток в учнів ключових і предметних компетентностей, необхідних для діяльності у сучасному суспільстві. Компетентнісний підхід покликаний подолати прірву між освітою і вимогами життя, утвердити свободу вибору, отримувати творчий продукт, опиратися на життєвий досвід, здійснювати проектну діяльність. Українські вчені визначили такі ключові компетентності: уміння вчитися (самоосвітня), здоров’язберігаюча (психофізіологічна), загально– і полікультурна, громадянська (суспільно-правова), підприємницька (основи економічної культури), соціальна, інформаційна, комунікативна. Кожна ключова компетентність дає учням „ключ” для розв’язання широкого кола навчальних і життєвих завдань, тому вони формуються на міжпредметній основі. Компетентнісний підхід передбачає особистісно-діяльнісне навчання, заохочуючи учнів. Основні ознаки ключових компетентностей: § поліфункціональність (дозволяють вирішувати різноманітні проблеми повсякденного професійного чи соціального життя); § надпредметність і міждисциплінарність (можуть бути застосовані не тільки у школі, а й на роботі, у сім’ї, у політичній сфері); § багатомірність (уключають розумові процеси, інтелектуальні вміння, творчі відкриття); § зумовлюють потребу в інтелектуальному розвитку (абстрактне мислення, критичне мислення, само рефлексія, визнання власної позиції, самооцінка). У формуванні ключових компетентностей на різному змісті необхідно забезпечити: - чітке усвідомлення дитиною мети роботи; - мотивацію на одержання виховного результату; - оволодіння загально навчальними уміннями і навичками; - рефлексію своїх досягнень; - можливість використання одержаних знань і умінь для розв’язання різних типів навчальних і життєвих задач (серед яких обов’язково є творчі); - набування індивідуального досвіду завершеної справи; - успішної співпраці у різних групах, для виконання комплексних завдань (наприклад, участь у проектах, творчих роботах, виставках, громадських дорученнях тощо), які вимагають застосування різноманітних компетентностей, фізичної і вольової готовності до продуктивної праці; - навчання дітей приймати рішення, спираючись на знання, досвід, елементарне прогнозування. Самоосвітня компетентність формується у процесі навчання та виховання школярів. Суспільно-правова (громадянська) компетентність учня є основою його активної громадянської позиції, здатності до самореалізації в суспільно-політичному житті. Комунікативна компетентність забезпечує знання та вміння об’єктивного сприйняття оточуючих, вибору адекватного стилю й тону спілкування, емоційної реакції на переживання інших людей, урахування особливостей особистості та психологічного стану співрозмовника. Комунікативна компетентність – це вміння спілкуватися. Полікультурна (загальнокультурна) компетентність забезпечує оволодіння досягненнями культури, оцінювання творів літератури та мистецтва, формування загальнолюдських цінностей. Інформаційна компетентність –уміння добувати, опрацьовувати та використовувати інформацію з різних джерел, володіння інформаційними технологіями. Психофізіологічна (здоров’язберігаюча) компетентність – усвідомлення своїх психофізіологічних особливостей, уміння зберігати та зміцнювати здоров’я, підтримувати на належному рівні фізичний стан і забезпечувати досконалість свого зовнішнього вигляду. Всі ці види компетентностей передбачають наявність ініціативи, організаторських здібностей, високої свідомості та здатності адекватно оцінювати свої дії. Тому освітянам потрібно корегувати зміст, технології організації навчально-виховного процесу відповідно до вимог та потреб сьогодення. Самоосвітня компетентність є однією з ключових компетентностей, що формуються у процесі навчання та виховання школярів. Систематично залучаючи дітей до навчально-пошукової розумної самоосвітньої діяльності можна сформувати такі важливі якості, як творчість, оригінальність, самостійність у судженнях та оцінках. Слід виділити 4 основні напрямки навчальної самоосвітньої діяльності: 1) організаційний (уміння визначати мету, обирати засоби її досягнення, контролювати відповідність дії плану та цілям, організовувати діяльність у колективній роботі); 2) практичний (використовувати ТЗН, працювати з довідковою літературою, відео матеріалами, комп’ютером та ін.); 3) інтелектуальний (бачити проблеми, обирати об’єкт досліджень, систематизувати ідеї); 4) психологічний ( докладати вольових зусиль для подолання труднощів, усвідомлювати свій мотив, аналізувати та оцінювати ситуацію). Аспекти організації самоосвітньої діяльності Перший аспект даної роботи це організація спеціальної самоосвітньої навчальної діяльності на уроках. 

Алгоритм вивчення ролі особистості в історії.

1.     Зовнішність, біографічні дані.

2.     Вплив індивідуальних якостей і спрямованості особи на формування в неї прагнення розв’язати проблему та рівень усвідомлення її суті.

3.     Усвідомлення запитань:

§  До якої верстви належала особа?

§  Яке становище посідала в суспільстві?

§  Які інтереси та потреби переслідувала в цій проблемі?

4.     Пошук відповідей на запитання:

ü Які реальні можливості мала особа для розв’язання проблем?

5.     Як спрямованість особи, її характер, цінності та переконання вплинули на вибір нею шляхів розв’язання проблеми?

6.     У чиїх інтересах діяла особа?

7.     Чи існували інші шляхи розв’язання?

8.     Як обраний особою шлях вирішення проблеми змінив життя суспільства і окремих осіб?

9.     Які спільноти були задоволенні змінами, а які ні?

10.                        Як історична особа оцінювала свою діяльність?

11.                        Як сучасники оцінювали діяльність історичної особи?

12.                        Як діяльність особи співвідноситься із загальнолюдськими цінностями і нормами моралі?

13.                        Чи можливе порівняння діяльності історичної особи з діями інших, що розв’язували подібні проблеми?

14.                        Як співвідноситься оцінка діяльності історичної особи з твоїми власними цінностями та переконаннями?